4 . Основні правові проблеми електронного бізнесу

4. 5. Захист від поширення неправдивої інформації про особу

 

Якщо при поширенні неправдивої чи наклепницької інформації про особу в ЗМІ для потерпілого немає особливих перешкод, аби через суд домогтися відновлення своїх прав та відшкодування моральної шкоди та матеріальних збитків, то при аналогічних діях з боку Інтернет-ЗМІ чи й звичайних інформаційних Web -сайтів ситуація значно складніша. Адже крім доказів того, що інформація неправдива, потрібно надати докази і того, що інформація була поширена.

 

З іншого боку, Інтернет-середовище створює інколи несподівані умови, в яких проти волі автора може складатися ситуація, що кваліфікується як порушення закону. Так, наприклад, фраза „керівник компанії, котра вела нечесну конкуренцію, особисто ініцював це і керував діями підлеглих” не звинувачує нікого конкретно і тому не може розглядатись як така, що ображає честь і гідність особи чи поширює неправдиву інформацію. Однак така ж фраза, в якій буде гіперпосилання на сайт компанії чи на керівника: „ керівник компанії, котра вела нечесну конкуренцію, особисто ініцював це і керував діми підлеглих” уже може слугувати підставою для притягнення автора до правової відповідальності.

 

В країнах Євросоюзу, зокрема в Німеччині, відомі прецеденти, коли до відповідальності за поширення неправдивої інформації до відповідальності притягувався, крім власника сайту, і власник Web -сервера, на якому розміщено інформацію. З правової точки зору такий підхід видається абсурдним, але при відсутності повноцінного правового регулювання відносин доводиться миритися із довільним трактуванням діючих праоввих норм стосовно нової сфери діяльності, якою є Інтернет. Адже проблема полягала в тому, що притягнути до відповідальності власника інформації часто буває неможливим, а провайдер веде цілком визначений бізнес, перебуває на виду і тому з ним працювати правоохоронним органам значно легше.

 

В будь-якому разі власник сайту може зіткнутися з вимогами Інтернет-провайдера щодо змісту інформації, яка буде розміщена на сайті. Традиційно серйозні провайдери забороняють розміщення матеріалів, поширення яких очевидним чином суперечить нормам моралі та законодавства.

 

Загалом законодавство про глобальні комп ’ ютерні мережі і про Інтернет зокрема недостатньо розвинене в усіх країнах, і тому при виникненні спорів суддям доводиться приймати рішення на основі діючих законів.

 

В умовах України, як показують перші приклади судового чи позасудового розв’язання конфліктів, перш за все слід розмежовувати Web -сайти за ознакою засобу масової інформації (ЗМІ) чи інформаційного аґентства: є сайт зареєстрованим засобом масової інформації, належить друкованому чи електронному ЗМІ або інформаційному аґентству чи це просто інформаційний сайт. В першому випадку легко ідентифікувати і юридичну особу, і автора матеріалу, який викликає суперечки. В другому це зробити важче. Наприклад, власником сайту може бути будь-яка особа незалежно від громадянства і незалежно від місця проживання. Тому для ідентифікації автора і власника інформації нерідко потрібні спеціальні розшукові заходи, які важко провести, якщо мова йде про цивільну справу.

 

З іншого боку, для сайту, який не є офіційно зареєстрованим засобом масової інформації, важче отримувати інформацію, особливо, якщо його кореспонденти не можуть іншим способом підтвердити статус журналістів.

При створенні сайту, який буде працювати як об’єднання споживачів з метою захисту їх інтересів, слід бути готовим до спорів із компаніями – виробниками товарів або їх дилерами – якщо критичні висловлювання відвідувачів зачіпатимуть корпоративні інтереси.